Відчуження вимагає відшкодування

Наслідки розірвання договорів про приватизацію

Питання захисту прав інвесторів, які не спромоглися виконати свої зобов’язання за договорами про приватизацію і щодо яких вживають заходів для повернення об’єктів у державну власність, ще довго не втрачатимуть своєї актуальності. А у світлі нововведень — ще й загострюватимуться. Розглянемо, чому саме.

Загальні та спеціальні положення

За даними Фонду державного майна, стосовно близько 18% договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації, що перебувають на контролі у ФДМУ, ведеться претензійно-позовна робота з приводу їх розірвання. Цей показник є доволі високим, а нестабільність економіки, що впливає на можливість інвесторів виконувати взяті на себе інвестиційні зобов’язання за договорами про приватизацію, призведе до збільшення кількості таких справ у майбутньому.

Загальні наслідки розірвання договорів визначено ст.653 Цивільного кодексу. Вона передбачає, що:

з моменту розірвання договору зобов’язання сторін припиняються;

сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом;

у визначених випадках на сторону договору може бути покладено зобов’язання з відшкодування збитків.

Водночас ч.4 цієї статті передбачає, що договором або законом можуть бути встановлені інші правові наслідки розірвання угод.

Спеціальними нормами, що регулюють правові наслідки розірвання договору про приватизацію, є чч.10 та 11 ст.26 закону «Про приватизацію державного і комунального майна» від 18.01.2018 №2269-VIII (набув чинності 7.03.2018). Ці норми встановлюють, що у випадку розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу у зв’язку з невиконанням покупцем договірних зобов’язань приватизований об’єкт підлягає поверненню в державну (комунальну) власність.

Також вони визначаються спеціальні, якщо порівняти зі ст.653 ЦК, наслідки розірвання договорів про приватизацію в частині повернення об’єкта приватизації в державну власність та відшкодування покупцям коштів, сплачених за такі об’єкти. Так, установлюються строки повернення грошей покупцям — 5 робочих днів після надходження коштів від повторного продажу. Крім того, обмежується сума, що повертається покупцям: не більша від тієї, що отримана від повторного продажу.

В законодавстві про приватизацію, що діяло раніше (Державній програмі приватизації на 2012—2014 роки, затвердженій законом від 13.01.2012 №4335-VI, законах «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизацію державного майна» та інших), подібних норм не було.

Гарантії для інвесторів

Проте, застосовуючи ст.26 закону №2269-VIII, необхідно враховувати й положення інших нормативно-правових актів.

Зокрема, ст.18 закону «Про інвестиційну діяльність» гарантує як національним, так і іноземним інвесторам стабільність умов ведення інвестиційної діяльності.

Крім того, за загальним правилом, цивільний закон не має зворотної дії в часі, крім випадку, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність (ч.2 ст.5 ЦК).

Вбачається, що закон №2269-VIII змінює умови ведення інвестиційної діяльності та встановлює більш жорсткі заходи цивільно-правової відповідальності порівняно із законодавством, що діяло до набрання ним чинності. Тому цей документ не може застосовуватися до порушень договорів про приватизацію, що мали місце до набрання ним чинності.

Захист права власності

Крім того, при розгляді таких справ не можна не враховувати речово-правового аспекту цих правовідносин.

Відповідно до ч.6 ст.26 закону №2269-VIII право власності на об’єкт приватизації переходить до покупця після сплати в повному обсязі ціни його продажу. Схожі положення містились і в ч.4 ст.27 закону «Про приватизацію державного майна», ст.12 закону «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», що втратили чинність.

Тобто з моменту повної (а за деяких умов і часткової) сплати вартості об’єкта приватизації інвестор стає його власником і має право на захист. У тому числі — відповідно до конституційних і міжнародно-правових принципів захисту права власності.

Нагадаємо, що ст.41 Конституції проголошує принцип непорушності права власності та неможливості протиправного його позбавлення. Отже, позбавлення інвестора права власності на об’єкт приватизації за ст.26 закону №2269-VIII відбувається без попереднього відшкодування. Крім того, воно стосується лише коштів, отриманих від повторного продажу. Також ця стаття не передбачає будь-якого відшкодування за поліпшення, зроблені інвестором за час, поки об’єкт приватизації перебував у його власності.

Істотні умови

З огляду на це важливим є запитання: чи є повернення майна в державну власність відповідно до ст.26 закону №2269-VIII примусовим відчуженням?

Будь-яке відчуження є примусовим, якщо воно відбувається поза вільною згодою власника такого майна. Вбачається, що істотними умовами відчуження є предмет відчуження, вартість, за якою воно відбувається, та строки передання майна і сплати його вартості. Така позиція певним чином перегукується з вимогами ст.180 Господарського кодексу щодо істотних умов договору.

тому саме лише зазначення в договорі про приватизацію, що у випадку невиконання інвестором умов купівлі-продажу об’єкта приватизації останній повертається в державну власність (без визначення обов’язку повернути кошти, сплачені за договором, та строків учинення відповідних дій), не свідчить про добровільність відчуження майна. Отже, до цих правовідносин має в тому числі бути застосована ст.41 Конституції.

Крім того, з урахуванням обов’язків, які можуть бути покладені на інвестора щодо добудови об’єкта, його модернізації тощо, неможливо на час укладення договору про приватизацію визначити, в якому стані об’єкт буде перебувати на момент повернення його у державну власність. Тобто навіть предмет повернення не визначений.

Так само не є добровільною згодою і визначення в законі наслідків розірвання договору про приватизацію. Адже, укладаючи договір, сторони не можуть відступити від цих норм, вони обов’язкові для сторін договору на підставі припису законодавця, а не добровільної згоди.

Отже, закон, що дозволяє втручатися в право власності особи, яке вона набула на підставі договору про приватизацію, має в тому числі відповідати ст.41 Конституції.

Норми прямої дії

Протилежна позиція давала б законодавцю безмежні (фактично свавільні) можливості для втручання в право власності інвесторів. А це, безумовно, не відповідало б зобов’язанням України щодо захисту права власності відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На жаль, така позиція поки що не знайшла свого відображення в судовій практиці. Однак Конституція згідно зі ст.8 має найвищу юридичну силу і суди зобов’язані її застосовувати при вирішенні спорів. Частина 6 ст.11 Господарського процесуального кодексу прямо вимагає застосовувати норму Конституції у випадку, коли суд доходить висновку, що закон суперечить конституційним положенням.

Крім того, з 30.09.2016 інвесторам надано ще один механізм захисту своїх прав, а саме — конституційну скаргу. Цей інститут також може бути ефективним інструментом захисту прав інвесторів у цій категорії справ.

Ці механізми успішно були застосовані позивачами в інших категоріях справ. Це дає надію, що інвестори за договорами про приватизацію також матимуть змогу захистити свої права на підставі норм Конституції.

Дмитро Бородкін, адвокат, партнер АО «Бонюк і партнери»

Опубліковано  в газеті “Закон і Бізнес” №6 (1408) 16—28 лютого 2019 року (інтернет-ресурс: https://zib.com.ua/ua/136452-naslidki_rozirvannya_dogovoriv_pro_privatizaciyu_u_svitli_ko.html)

Слідкуйте за іншими новинами: